За останній час сталися дві події типу “було-стало” які мають виражений контекст насильства та мають цікаві психологічні контексти.
Тож по-перше, “танцюрист” на даху машини ТЦК, а по-друге, схожий на дешевого стриптизера “блогера з Кам'янського”, який зневажливо ображав людину з інвалідністю, ветерана війни.
В обох випадках після перформансу головних героїв, через якийсь час з’являються фото або відео, де видно, що одному явно страшно, а другого просто б’ють (особливо запам’ятався хлопець на візку та його неперевершені хуки) і вочевидь, знайшлася виражена кількість людей, яким цих двох стало шкода. З одного боку, показник здорової психіки, це емпатія до людини, якій страшно та боляче, а з іншого, ті хто в соц.мережах проявив цю емпатію, використовували дуже хибну основу для того, щоб висловити свій осуд подібним “актам відплати”.
Вони апелювали до того, що не можна вчиняти насильство (або погрози ним) до того, хто просто чимось із тобою не згоден, хай навіть він висловлює це некоректно. І тут важко не погодитися, проте обох героїв карали насправді не за їх позицію відносно чогось.
Наприклад, у статті 296 ККУ (хуліганство) є важлива ремарка - злочин скоєний із винятковим цинізмом. Винятковий цинізм — це демонстративна зневага нормами моральності. Я б підкреслив слово демонстративна. Що танцюрист на даху, що дешевий стриптизер могли сказати все, що вважають за потрібне не вдаючись до танців на машині, або зухвалих погроз фізичним насиллям в бік ветеранів. Просто обом їм хотілося своєї хвилинки крутості та відчуття безкарності. В одного це відчуття виникло через ефект розсіювання відповідальності у натовпі, а в другого це класичне викривлення сприйняття реальності через перебування в інтернеті, та важливо, що в якийсь момент обоє прийняли рішення підняти ставки.
Можливо, ви пам’ятаєте випадок із Артуром Сороченко (якого теж називають блогером), коли він спровокував конфлікт, а потім і перший напав на ветерана АТО. Артурчик був нахабний і впевнений, вчиняючи свої дії і доволі хоробрим, допоки під судом не побачив “комітєт по встрєчє”. Є чудове відео, де цей облитий зеленкою свин із зацькованим виразом обличчя. У всіх трьох випадках мова не йшла про сміливість, а лише про відчуття (хай і ситуативне) безкарності. Всі троє хотіли скористатись правом сильного (до речі, є непогана книга про це), але всі забули, що воно працює в обидві сторони.
Цінізм по відношенню до тих, кого вони призначили слабшими та демонстративність цього. Ось що спровокувало ті наслідки. Це як у росіян, коли якийсь їх Нєдімон стучить кулачком і вимагає зрівняти Київ із землею, то йому так по посаді положено і це майже не викликає реакції, а от коли “пересічний” росіянчик дає ультра кровожерливий коментар про долю яку він вважає справедливою для українських дітей, то це винятковий цинізм, що грунтується на відчутті власної безкарності. Бажаю здоров’я склади WB. Так коли нормальний українець дивиться на сльози “предпринимателей” то в нього абсолютно природно виникає співчуття і думка “Може пожаліти?”, бо це нормально для нормальної психіки, як і відчувати співчуття до тих трьох, але завжди треба пам’ятати, що це вони першими обрали право сильного.