Сьогодні я, як і багато моїх колег, не сприймаю і не приймаю День медичного працівника від держави.
Звичайно, зовсім не тому, що ми не любимо свою професію.
А тому, що держава вже давно перестала ставитися до неї з елементарною повагою.
У наш час медичні працівники, як завжди, на повну працюють, рятують, діагностують, не сплять ночами, гинуть під обстрілами під час виконання своїх обов'язків, при цьому повинні бути взірцем служіння вітчизні та людям. І це правильно – нас так навчали споконвіку.
Але що отримали медики від уряду за свою самовіддану працю?
Багато чого:
- зарплати, які соромно озвучувати;
- відсутність належних виплат у разі загибелі під час виконання професійних обов'язків, бо «повинні самі забезпечити собі безпеку» 🤷♀️;
- паперову каторгу замість часу на пацієнта;
- реформи з красивими слайдами від шалених реформаторів, які ламають те, що ще якось трималося саме на людях.
До останнього часу була хоч якась повага. Але зараз тільки й чуєш: «злочинці в білих халатах», «хабарники», «прокуратура відкрила справу» і т.д. Кожна помилка – привід для публічного розпинання. Кожна смерть – одразу вердикт: «лікарі винні».
Розумію, що знайдуться люди, які мають дуже негативний досвід, пов'язаний із наданням медичної допомоги. Але, повірте, є багато й зворотних історій. Я не буду казати, в яких умовах працюють лікарі, як довго і як тяжко вони навчаються все життя, скільки це зараз коштує, скільки років недофінансування, скільки папірців замість нормальної медицини... В офіційних документах медична допомога взагалі стала «медичною послугою»… ну, а послуги бувають різні, можуть і не допомогти.
Тотальна деморалізація, яка охопила суспільство, не могла не торкнутися й медицини.
Спочатку знищили повагу до медиків.
Потім почали дивуватися, чому лікарів стає все менше, а ті, хто залишився, вже не хочуть ризикувати й підставляти себе під кримінальну відповідальність за кожне складне рішення. Сковування рук лікарю в його намаганні врятувати хворого – це вже навіть не цинізм, це – підштовхування та створення умов для НАВМИСНОГО ненадання АДЕКВАТНОЇ медичної допомоги. Це речі, які не можуть ані сприйматися, ані виправдовуватися, ані навіть існувати в будь-якому суспільстві.
Медична допомога – це не конвеєр і не гарантія, це щоденна виснажлива боротьба з хворобою, іноді з дуже нерівними шансами, а за такого підходу з боку держави – часто з нульовими шансами для тяжких хворих, яких стає все більше і більше …
Тому єдине відчуття, яке сьогодні опановує велику кількість медиків, одне: ти – витратний матеріал, а не фахівець, раб системи без права голосу та дій.
Медицина в Україні давно стала про виживання. Про те, як не вигоріти. Як не зрадити себе, коли система вже давно зрадила тебе. Коли в Міністерстві охорони здоров'я продовжується карнавал «реформаторів» з великої дороги, коли чиновники від медицини вбивають галузь.
Тому сьогодні я не буду робити вигляд, що мені приємно чути офіційні слова «подяки».
Я просто тихо подякую колегам – тим, хто ще стоїть біля ліжка тяжкого хворого (коли там нікого немає, включно з близькими), тим, хто ще вчиться, вчить, залишився в Україні, прямує до нас у разі термінової необхідності, хто допомагає всім і кожному триматися, не впасти духом та елементарно зберегти себе в таких умовах.
І не дякуйте нам раз на рік.
Спочатку поверніть повагу.
Або хоча б перестаньте робити вигляд, що вона ще є.
