Улас Самчук — «Волинь». Том ІІ. «Війна і революція»
Книга зберегла все, за що мені так сподобався перший том: густу, дуже красиву мову, психологізм, чудові описи природи й побуту, об’ємних персонажів, які ніколи не виглядають пласкими. Але при цьому вона стала набагато динамічнішою. Події буквально несуться вперед. Перед очима проходять чотири роки Першої світової війни, революція, визвольні змагання, Центральна Рада, більшовики, Петлюра, Пілсудський, Білі, знову більшовики… І все це — не з кабінетів і салонів у Києві і не з погляду історичних діячів.
Самчук показує ці події очима звичайного волинського села.
І, мабуть, саме це найбільше мене вразило. Дуже переконливо показано повну дезорієнтацію людей. Що взагалі відбувається? Хто зараз прийшов? За кого воюють? Хто свої, а хто вже ні? Для нас ці події давно впорядковані в історичну схему. Для людей, які жили тоді, це був суцільний хаос, у якому потрібно було якось виживати.
Ще одна дуже цікава лінія — народження української національної ідентичності, як дуже повільного, суперечливого, часто випадкового. Видно, як з’являються лише перші паростки того, що згодом стане очевидним для наступних поколінь.
Окремо хочеться відзначити майстерність Самчука у роботі з персонажами. Він не перетворює роман на агітацію. Навіть більшовики у нього — не суцільне збіговисько карикатурних лиходіїв. Серед них є різні люди. Є жорстокі, є цинічні, є просто тупі, але є й ті, хто щиро вірить у свої ідеали. І саме тому роман читається набагато захопливіше. Коли автор дозволяє своїм героям бути людьми, а не агітплакатами.
Да і вміння Самчука не звалюватись в бідкання і надмірний мелодраматизм, викликає окреме захоплення.
Я взагалі не пригадую іншого художнього твору, який би настільки детально показував саме ці чотири роки української історії. Не окремий епізод, не одну битву чи політично історичного діяча, а життя країни й звичайних людей всередині цього величезного історичного зламу.
Якщо вже говорити про недоліки, то найбільше питань у мене до фіналу. Складається враження, що Самчук трохи поспішив завершити роман. Кінцівка стає більш символічною, наповнюється алюзіями, але при цьому ніби втрачає ту внутрішню силу й конкретність, яка була протягом усієї книги.
Втім, загального враження це майже не псує.
Для мене це дуже сильний роман. І, мабуть, один із найкращих художніх текстів про той короткий і надзвичайно складний період української історії.
Третій том точно читатиму. Але, мабуть, після невеликої паузи — хочеться трохи видихнути й переключитися на щось зовсім інше.
