Як десятки французьких солдатів навмисне калічили себе, щоб залишити окопи під час Першої світової війни
Щоб вирватися з кривавої м'ясорубки Першої світової війни, десятки французьких солдатів завдавали собі навмисних поранень вже з перших тижнів конфлікту. Озираємося на цей маловідомий феномен Великої війни.
Французький солдат Анрі Баскуль із 272-го піхотного полку ходить туди-сюди в окопі на першій лінії. Навколо нього — кілька побратимів, які курять люльку, казан із паруючою блідою юшкою, ноші, заплямовані чорною кров’ю. Повсякденні сцени життя в окопах, яке стає звичним. Молодий солдат волів би бути деінде. Тож того 8 жовтня 1916 року, коли стемніло, він хапає свою гвинтівку й кладе ліву руку на ствол. Потім натискає на спусковий гачок. Діагноз військових лікарів: «кульове пробиття лівого безіменного пальця». Анрі пробуде в госпіталі місяць. Потім його засудять до семи років каторжних робіт.
Цей солдат, винний у навмисному каліцтві — принаймні, такою була думка військових трибуналів, — далеко не єдиний, хто вдався до таких крайнощів. Вже на початку осені 1914 року, коли Перша світова війна тривала на той момент лише місяць, лікарі та офіцери почали фіксувати хвилю самокаліцтв серед фронтових пуалю (перший задокументований випадок датується ще 10 серпня 1914 року, тобто всього через сім днів після оголошення війни).
Пуалю — це неофіційне прізвисько французьких солдатів-фронтовиків, переважно піхотинців, часів Першої світової війни.
Зіткнувшись із жахами боїв, солдати вже не були готові захищати батьківщину з таким ентузіазмом. Вони на власні очі побачили жорстокість штурмів, вдихнули сморід тіл, що розкладалися. Траншеї врізаються в землю, немов шрами, а солдати бачать власне відображення у мертвих очах своїх товаришів по нещастю, заживо похованих у вересневій багнюці.
Покалічені... або принесені в жертву
Як уникнути такої долі? Поранити себе рівно настільки, щоб втратити боєздатність і бути відправленим до тилового медпункту. Численні свідчення солдатів згадують цю омріяну «рану-рятівницю».
«Куля в литку, осколок снаряда в плече. Військовий лікар запевняє, що нічого страшного. Кілька днів у шпиталі, і після законної відпустки він повернеться на своє місце. А наш вічно неушкоджений солдат тисне руку пораненому і щиро вітає його: "До зустрічі, чортів щасливчик!" Парадокс? Ні. […] Усі бійці розкажуть вам, наскільки на лінії вогню цінується легке поранення, ота сама "рана-рятівниця"», — пояснювало видання Le Courrier de Saône-et-Loire у липні 1915 року. І справді, більшість солдатів були правшами...
Зіткнувшись із посиленою пильністю лікарів, фронтовики вигадують дедалі витонченіші методи: ковтають пікринову кислоту (начинку вибухівки, що використовувалася в боях), яка імітує жовтяницю; заносять інфекцію в рану за допомогою гасу(керосину); ночують із голими грудьми на морозі, щоб на ранок прокинутися з пневмонією... Можна було також симулювати недуги, які набагато важче розпізнати. Дехто робив ставку на нетримання сечі, інші — на часткову глухоту, треті — на амнезію, хоча в ті часи подібні розлади зазвичай «лікували» електрошоком.
Безжальні репресії
Хоч би якої форми набувало самокаліцтво, військове командування ставилося до нього вкрай вороже, що тягнуло за собою суворі покарання. Прирівняний до залишення позицій або відмови підкорятися наказам, такий вчинок міг привести просто до розстрільного стовпа, якщо обман підозрюваного було доведено. Саме тому діагноз лікарів мав вирішальне значення. Відрізняючи справжніх поранених від симуляторів, медики фактично вирішували долю людини: між почесним Військовим хрестом та розстрілом. І визначити істину було вкрай складно, особливо у випадках випадкових поранень — наприклад, коли солдат розряджав зброю під час чищення.👇